Одного холодного осіннього вечора письменник Віктор Нетке закінчує новий роман і везе його своєму видавцеві. Дорогою починається сильна злива, і він підбирає на узбіччі старого, який представляється антикваром. Чоловік справляє дивне враження незвичайним одягом та загадковою манерою спілкування. Від нього віє таємницею, наче він зійшов зі сторінок старовинного роману. Віктор відчуває занепокоєння. А коли його автомобіль на слизькій дорозі збиває маленьку дівчинку, він розуміє, що ця зустріч невипадкова, і йому доведеться зустрітися зі справжнім божевіллям.
Від важких хмар віяло холодом та близькою негодою — темніше темного. А над обрієм так і зовсім суцільний морок. І жодного просвіту. Гроза наближалася занадто стрімко. Ймовірно, вона застане його в дорозі, проте вибору не було. Сьогодні на нього чекала важлива зустріч, і щоб не помилитися, він продумав усе до найдрібніших деталей. Прийняти неправильне рішення означало порушити рівновагу. І не варто лукавити: підштовхнути до краю безодні простіше простого. Хоча на курок натисне не він, а той, хто зрозуміє — це єдиний вихід. Гнів, образа, лють можуть проникнути всередину кожного й непомітно отруїти мозок, залишивши після себе катастрофічні наслідки. І все ж таки не дарма «Фазис Нуль» подібний до точки відліку. Ні плюс, ні мінус, ні добро, ні зло, ні рай, ні пекло. Вища істина, основа основ, бездоганне правосуддя. Хоча насправді — звичайна робота. У світі не існує простих рішень. Боротися за душу — ось головна мета і призначення. Він не вибирав своєї долі. Вибрали його. Але це зовсім інша історія...
Перше, що він відчув, оговтуючись, це гострий біль у всьому тілі, коли будь-який рух завдає нестерпних страждань. Лежати на спині — єдине, чого йому хотілося, і все-таки він розплющив очі. Його засліпило світло, яке йшло згори: над ним нависав яскравий квадрат сонця. Цей вогненний потік приголомшував бездоганною формою, чистотою ліній і такою жаданою надією. Світло здавалося живим, притягувало, наче магніт. Та раптом гуркіт з небес — сонце згасло. Навколишній простір потонув у непроглядній темряві. Зір втратив точку опори, хоча мозок продовжував чіплятися за реальність. У ніздрі вдарив шалений сморід: запах згнилої плоті, вогкості землі, випорожнення, через що до горла підступила нудота. А ще його мучила спрага. Може, через нав'язливий звук — десь неподалік крапала вода. Крапля за краплею. Кап! Кап! Хіба це не катування?
Кінчиками пальців він торкнувся поверхні бетонної підлоги. Вона виявилася прохолодною та вологою. Настільки вологою, що його охопило хвилювання. Долаючи біль, він перевернувся на живіт і почав злизувати рідину просто з бетону. Це викликало в ньому огиду й задоволення одночасно. Так могло тривати довго, якби поблизу не пролунав дряпливий звук, ніби щось пиляли крихітною пилкою. Він підвів голову та напружив слух, його тілом побігли мурахи. Невже тут хтось є? Чи йому почулося?
Він знову ліг на спину та заплющив очі. Його серце вибухало уривчастим ритмом, липкий піт цівками стікав з лоба. Йому насилу вдалося вирівняти дихання. Тим паче, що звук більше не повторювався і можна було трохи перепочити. Проте наступної миті щось вчепилося йому в ногу — і він закричав так голосно, як не кричав ніколи в житті...